“Посадим сад,- сказали побратими...

І лунко стукала лопата по землі.

Залишились назавжди молодими...

Мовчали всі - дорослі і малі.

Прийметься сад - і ранньою весною

Сльоза коханої омиє перший цвіт.

“Мій рідний, так сумую за тобою...

Пішов так рано...Скільки ж тобі літ?!”

Уродить сад - і яблуко духмяне

Зірве з гілок школярика рука.

Іще ж малий, а в серці вічна рана:

Росте без тата...Доля вже така.

Пожовкне сад, а взимку стане білим,

Як білі в мами коси назавжди.

“Я ж так пишалася синочком милим...

Тепер сама. Якби за ним...Туди...”

“Не плач, матусю, брат іще з тобою,

А ти, кохана, долю відшукай,

Синочку, тато стежить за тобою,

Учися гарно, мамі помагай.

Зробив, що міг. Не треба нагород.

Любить і захищать навчила мати.

Живе держава, поки є народ,

А нас таких нікому не здолати!

І буде за столом уся родина,

І буде тиша - чути шум трави.

І прийде час - цвістиме Україна,

Як квітне сад, що посадили ви!”